Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
Активна позиція Церков під час Майдану виявилася дивом на тлі концептуальної, ідейно-теоретичної неготовності зайняти вагому нішу в суспільно-політичному житті країни. Попри брак Доктрини та Волі, саме Життя своїми бурхливими хвилями винесло українські Церкви на рівень беззаперечного факту політичного життя. Але в кінцевому рахунку такий стихійний серфінг виявився малопродуктивним — хвилі як підняли, так і опустили українські Церкви на належне їм у постсекулярному і неоколоніальному суспільстві місце.
Напевно, найяскравішим свідченням того, що після Майдану українські Церкви не посилили власної політичної ваги, є надзвичайна упевненість, з якою державна влада рухається шляхом впровадження в українське сьогодення норм гендерної ідеології.
Так, на початку червня цього року у столиці був проведений т. зв. “Марш рівності”, мета якого не відрізнялася від подібних акцій по всьому світу — вивести сексуальні девіації із марґінесу, показавши їх однією із “норм” людської поведінки (звісно, проведення “гей-парадів” — це тільки один із методів досягнення цієї генеральної мети). Попри те, що “Марш рівності” готувався за рахунок щедро фінансованих із-закордону недержавних установ, його співорганізатором поза всякими сумнівами потрібно вважати нинішню владу. Свідченням цього є і безпрецедентні заходи безпеки з боку МВС, і, тим паче, заяву Порошенка про підтримку акції.
Однак проведення “Маршу рівності” (на щастя, досить жалюгідне) виявилося квіточками у порівнянні з наступними кроками режиму, а саме ініціюванням змін до Конституції, які стануть підґрунтям для подальшої імплементації гендерної ідеології у вітчизняне законодавство.
Очевидно, ні Порошенка, ні інших ключових представників нинішньої влади не варто вважати запеклими прихильниками ліво-ліберальних, культурно-марксистських поглядів. Та це аж ніяк не заважає їм слухняно виконувати волю Заходу, для якого нав'язування гендерної ідеології стало одним із основних трендів культурного імперіалізму. Відтак влада банальним чином зігнорувала пропозиції щодо змін до Конституції, запропоновані Всеукраїнською радою Церков та релігійних організацій, і, натомість, йде шляхом запровадження до нової Конституції норм, які кардинально заперечують не просто християнські норми статевої моралі, але й традиційні, базові антропологічні уявлення (адже чим є гендерна ідеологія як не новітнім маніхейством, котре заперечує людину як статеву істоту?).
Врешті-решт, політичну слабкість українських Церков можна добре розгледіти за допомогою доволі приземленого прикладу. Поруч Патріаршого собору УГКЦ триває скандально відоме незаконне будівництво. Здавалось би, уже самий цей факт мав би активізувати керівництво УГКЦ як певного арбітра справедливості (морально злий характер самого незаконного будівництва, що спирається на численні корупційні схеми; зневага до місцевих жителів, які виступають категорично проти забудови; порушення елементарних екологічних норм, адже будівництво відбувається поруч із самісіньким берегом Дніпра). Але ситуація ще простіша: внаслідок будівництва страждає будівля собору — уже з'явилися тріщини на підлозі та куполі. Здоровий глузд говорить, що Блаженніший Святослав — Глава Церкви, що налічує мільйони вірних — мав би вирішити це питанням одним зверненням до П. Порошенка або мера Києва В. Кличка. Якою б корумпованою і поневоленою диктатурою наживи не була нинішня влада, вона мала б бути зацікавленою у “мирному” вирішенні питання. В усякому разі, для того ж таки Порошенка “засмутити” якихось бізнес-партнерів Кличка було б краще, ніж налаштувати проти себе декілька мільйонів вірян. Але так не сталося. Бо в нинішній політичній системі чиїсь приватні бізнесові інтереси стоять значно вище інтересів українських Церков, і причиною такої ситуації є не лише прогнилість, засаднича хибність політичної системи, але й пасивність та конформізм церковної ієрархії.
Найжахливіше у цій ситуації те, що ієрархи не бажають учитися на власних помилках. Можливо — навіть не усвідомлюють їх. Голосу українських Церков знову не чути. Приємний виняток становить хіба що собою римо-католицький єпископат, представники якого за два останні місяці встигли зробити декілька сміливих заяв.
Серед цих заяв у першу чергу варто згадати відкритий лист до Петра Порошенка єпископа Станіслава Широкорадюка. За листом Харківсько-Запорізького ординарія послідували заяви інших представників латинського духовенства — єпископа Яна Собіла (“Я молюся, щоб одного дня зранку Порошенко встав і сказав: «Хлопці, я маю стільки мільярдів, я є олігархом, я маю також дружбанів при владі, ми награбували багато грошей і тепер хочемо гроші дати для людей. Нехай ремонтують дороги, нехай підвищують добробут». […] Тому, якщо зараз не відбудеться навернення Порошенка, Яценюка і всіх їхніх дружбанів, всіх олігархів, якщо вони в найближчому часі не візьмуться за голову і не віддадуть у державну казну грошей, навіть якщо вони їх заробили чесно, за своїми мірками, буде трагедія”; “«Правий сектор»... задзвонив у дзвін і включив червоне світло, що якщо хлопці, які зараз при владі не стануть на коліна і не зроблять іспит сумління, і завтра не перепросять народ і не розпочнуть нове життя у політичному плані, їм всім буде «труба». Народ просто не витримає”), єпископа Станіслава Бернацького (критикуючи сьогоднішній політикум, не оминув навіть популярного М. Саакашвілі), єпископа Радослава Змітровича (констатація факту “ідеологічної колонізації” України з боку Заходу; наголос на тому, що культурний марксизм, впливам якого піддається Україна, не менш небезпечний, ніж неосталінізм сучасної путінської Росії).
Для дискурсу, який творять щойно згадувані заяви латинського духовенства, характерне поєднання двох складових — критики нинішнього режиму у зв'язку з його несправедливістю і відчуженістю від національних інтересів та особливого акценту на викликах антихристиянського характеру (передусім пов'язаних із гендерною ідеологією). Таким чином, ієрархія РКЦ знаходить сміливість не мовчати як на сатанинський наступ проти основоположних істин людського життя, так і на систематичну несправедливість, що стосується речей дочасного характеру. Що ж, натомість, ми бачимо у випадку інших Церков?
УПЦ КП, як і раніше, демонструє пасивність. Дещо кращою є ситуація з УГКЦ. В усякому разі, Блаженніший Святослав спромігся на написання відкритого листа до Володимира Гройсмана, в якому наголосив на тому, що зміни до Конституції спрямовані проти інституту родини, а також характеризуються збереженням секуляристських тенденцій (зокрема щодо обмеження прав Церкви на ведення педагогічної діяльності).
У своєму листі Блаженніший відштовхується від того, що конституційна комісія на чолі з Гройсманом проігнорувала вище згадувані пропозиції ВРЦіРО. Лист Глави УГКЦ і документ, підготований ВРЦіРО, типологічно схожі, адже і там, і там за застереженнями чи рекомендаціями не стоїть нічого такого, що могло б змусити представників державної влади прислухатися до думки релігійних інститутів. Інакшими словами, згадувані документи виглядають доволі наївно, адже не містять якихось чітких погроз, а лише погрози могли б змусити представників влади піти на компроміс.
Також дуже знаковим є те, що Блаженніший направив свого листа не Порошенку, а всього лиш Гройсману (як спікеру парламенту і голові конституційної комісії). Відповідальність за зміни до Конституції несе у першу чергу Порошенко — це самоочевидна річ. Так само самоочевидним є те, що Гройсман — це людина Порошенка. Було б логічно надіслати відкрите звернення безпосередньо до Порошенка, але Блаженніший ніби “посоромився” це зробити.
Цілком логічно, що влада, враховуючи “скромність” листа Глави УГКЦ, проігнорувала його так само, як і рекомендації ВРЦіРО. Ні УГКЦ, ні інші Церкви не зробили потрібних висновків і цього разу, і уся “краса” (власне, огидність) ситуації була продемонстрована наприкінці липня, коли відбулися урочистості з нагоди річниці Володимирового хрещення, а також відкриття пам'ятника митрополиту Андрею Шептицькому у Львові. Ієрархи нарешті могли продемонструвати принциповість і аргументовано відмовитися від спільних із державною владою заходів, давши їй (владі) зрозуміти, що далі рівень відчуження буде лише зростати. Натомість ми маємо іншу ситуацію: ніби нічого не трапилося, Порошенко “у кращих пострадянських традиціях” пропіарився за рахунок двох релігійних подій, і пастирі Церкви лиш посприяли такому стану речей.
Пасивність, безвольність і концептуальна стерильність українських ієрархів призводить до того, що сучасне українське християнство продовжує існувати у протиприродному просторі неоколоніального постсекуляризму. Як і передбачає класична теорія десекуляризації, релігія дійсно повернулася у суспільно-політичний простір. Релігія присутня у сфері політичного церемоніалу; глави Церков та релігійних організацій беруть участь у державних імпрезах поруч із “сильними світу цього”. Але в якості кого або чого повернулася релігія? Відповідь очевидна: у якості статиста та елемента політичного піару. Стоячи на одній сцені з представниками вищої державної влади, очільники Церков не просто легітимізують їхнє владне становище, але й стають співвідповідальними за їхні провини. Цього разу — і за їхній курс, спрямований на запровадження в Україні відверто антихристиянської ідеології.
Поки що українські Церкви продовжують мати неабиякий ресурс для того, аби здійснювати вплив на політичне життя в країні (в першу чергу — у сфері, яка безпосередньо стосується принципових моральних питань). Проте цей ресурс залишається не використаним. Кожні вибори — це можливість нав'язувати політикам свої правила гри. Зокрема, перед виборами Церкви спільно мали б вимагати від політиків чітко висловити власну позицію щодо принципових питань (заборона абортів та операцій по зміні статі, недопущення впровадження норм гендерної ідеології, протидія середовищам, діяльність яких спрямована на підрив засад моральності). Ті політики, які дали незадовільну відповідь або уникнули відповіді, за наполегливими рекомендаціями духовенства мали б залишатися без підтримки з боку вірян. У нинішніх умовах слушною була б тотальна критика державної влади, викриття її лицемірства, організація акцій протесту у випадку виразно антихристиянських дій. Усього цього, на жаль, немає.
Пасивність церковної ієрархії призводить до того, що справжнє християнське відродження нашої країни залишається фікцією, натомість суспільство ще глибше падає у прірву апостазії. Одначе ще більшим негативом є те, що Церква як спільнота залишається дезорієнтованою. Воістину апокаліптичні процеси, котрі сьогодні відбуваються, сприймаються християнами пасивно, толерантно — так, неначе за ними не видніється лик Антихриста.
Щоправда, не будемо забувати хрестоматійних рядків Гельдерліна — “Та там, де небезпека, там виростає і спасенне”. Модель постсекулярності, яка існує в нинішній Україні, — це модель ще більшої секуляризації. Якщо тенденції не зміняться, то, більш за все, нас чекатиме повернення до класичного, агресивного секуляризму, який розставить усе по своїх місцях. Християнство вийде із пут постсекулярності. Але це вже буде інше християнство, християнство “малого стада”.
Джерело: banderivets.org.ua
