Є чимало
священиків, які моляться за українську перемогу, за справедливий мир тощо. Але
доволі часто також можна почути заклики молитися просто за мир. Крім того,
подібну «пацифістську» риторику можна почути в проповідях та інтерв’ю. Гадаю,
кожна така молитва буде корисною у тому сенсі, що Господь краще за нас знає, що
нам потрібно. Проте хотілось би, щоб в українських храмах усе таки молилися за
перемогу української зброї, а не абстрактний «мир».
Кожна війна
закінчується миром. Миру, лише у власному розмінні, хочуть наші вороги – як
донецькі заколотники, так і їхні верховоди з Москви (вони узагалі були б дуже
щасливі, якби ніяка війна не розпочиналася, якби Україна слухняно прийняла їхні
вимоги). Миру прагнуть українські олігархи, яким ідеться не про суверенітет чи
територіальну цілісність України, а про можливість спокійно робити «ґешефт».
Миру прагне Євросоюз, якому начхати на інтереси української нації, адже йому
йдеться передусім про вигідну співпрацю з путінською Росією. Ми, українські
патріоти, також прагнемо миру, але такого миру, який прийде внаслідок нашої –
української – перемоги.
Сьогодні
український народ веде справедливу війну проти зрадників і загарбників. І
справедливим миром може бути виключно перемога у цій справедливій війні!
Кожна щира
молитва буде вислухана Господом, і Він по власній волі вирішить, як на неї
відповісти. Проте священики, виступаючи з церковних амвонів, мають бути
уважними, адже вони не просто моляться Богові і керують духовним життям людей,
але й стають причетними до формування громадської думки. Говорячи про
абстрактний мир, вони лиш допомагають нинішній владі, котрій вигідно сіяти
поміж українців пацифістські настрої (адже вона прагне якось виправдати власну
зрадницьку політику).
Господь послав нашій нації час серйозних випробувань, і ми
із вдячністю повинні прийняти Його волю. Сіяння пацифізму чи пораженства – це бунт проти Господньої волі, а також
плювок вбік українських патріотів – на могили тих, хто вже загинув і в обличчя
тих, хто продовжує бити ворога на сході.
