Іван
СОЛОДОВНИК
Аби
зрозуміти ситуацію, котра склалася довкола “Правого сектора”, потрібно
усвідомлювати, що його існування — це
колосальна проблема для режиму Порошенка. І “вирішення” цієї проблеми розпочалося задовго до мукачевського інциденту.
колосальна проблема для режиму Порошенка. І “вирішення” цієї проблеми розпочалося задовго до мукачевського інциденту.
Відтворимо
хронологію подій.
12
лютого 2015 року відбувся так званий Мінськ-2, був підписаний “Комплекс заходів
по реалізації Мінських домовленостей”. Пункт 10 цього документу передбачав
“роззброєння всіх незаконних груп”. Враховуючи те, що Мінськ-2 був капітуляцією
української сторони, неважко здогадатися, що під цим пунктом ішлося передусім
про ліквідацію “не легалізованих” добровольчих формувань — Добровольчого
Українського Корпусу та батальйону “ОУН”. І в Києві, і в Москві розуміли, що
“непідконтрольні” добровольці не будуть мовчки дивитися за здачею території.
Уже
13-14 лютого багато хто почав очікувати близького наступу на добровольчий рух.
Прогнози доволі швидко почали стверджуватися. Уже у березні влада почала чинити
на ДУК шалений тиск, аби змусити його покинути лінію фронту, передусім Піски —
найгарячішу точку українсько-російського протистояння.
У
квітні бійці “Правого сектора” усе ж вийшли з Пісків. Лише окремі групи
“напівлегально” продовжували діяти поблизу Донецька. Що ж стосується сектору М,
то в Широкине бійці ПС були змушені їхати під чужими шевронами.
Далі
стало гарячіше. Наприкінці квітня відбулося блокування бази 5-го бату ДУК. Цей
захід, щоправда, користі владі не приніс. Навпаки, ПС нічим не поступився,
натомість показавши, що має дуже високий рівень підтримки у суспільстві.
Влада
це врахувала і замість силового протистояння збільшила власні зусилля,
спрямовані на інформаційну дискредитацію ПС і добровольчого руху загалом.
Паралельно посилилася оперативна робота проти ПС збоку міліції.
Тепер
найсвіжіша хронологія. 3 липня під проводом ПС пройшов Марш Святослава. Вимоги,
які озвучувалися учасниками, виразно були спрямовані проти політики Порошенка —
визнати факт війни, розірвати відносини з державою-агресором, вийти з Мінського
процесу, націоналізувати російський бізнес, повернутися до повноцінного,
силового сценарію звільнення окупованих територій.
Напевно,
саме після Маршу Святослава Порошенко з Аваковим вирішили, що зволікати з
нейтралізацією ПС не варто. Уже 6 липня відбулися арешти активістів та бійців
ПС у Дніпрі та Херсоні. До керівництва ПС поступали все нові і нові сигнали про
репресії, які плануються проти руху. Далі ж було Мукачево.
Те,
що мукачевський інцидент був наперед спланованою операцією, не викликає
сумнівів. Під питанням залишається лиш те, яким був рівень планування —
локальним чи всеукраїнським. У першому випадку центральна влада просто
скористалася ситуацією. У другому — від початку знала про операцію, давши їй
свій “одобрямс” (координація могла відбуватися або по лінії МВС, або ж
безпосередньо по лінії Медведчук-Порошенко). На користь другої версії свідчить
оперативність, із якою влада відреагувала на події на Закарпатті.
Як би
там не було, сталося те, що мало статися: виконуючи волю закордонних сил і
намагаючись убезпечити своє панування, режим внутрішньої окупації перейшов у
наступ проти українських патріотів. Можливо це й на краще, адже поведінка влади
руйнує зайві ілюзії і змушує усвідомити істину — безальтернативність
революційного шляху.
