Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
Події збройного
конфлікту націоналістів та альянсу міліції і бандитів у Мукачевому
продемонстрували, як легко за умов панування збоченого суспільно-політичного
дискурсу можна маніпулювати суспільною свідомістю. Ідеться, зокрема, про
подвійне звинувачення, яке провладні опініонмейкери висувають «Правому
сектору»: про неприпустимість порушення державної монополії на насильство
загалом та незаконне володіння та використання зброї зокрема.
Перш, ніж
розглядати тему використання «Правим сектором» зброї, варто глибше поглянути на
питання державної монополії на насильство, адже це питання є базовим і таким,
що демонструє нам хибний характер суспільно-політичного дискурсу, який
нав’язують українцям.
Державна
монополія на насильство є непростим питанням, яке зачіпає сфери філософії
політики і права. У нас же, кидаючи звинувачення убік «Правого сектора», про цю
монополію говорять як про щось фундаментальне, само собою зрозуміле, абсолютне
і непорушне. А так не є – державна монополія на насильство є продуктом
конкретної ідейно-світоглядної матриці, а її ступінь нерідко визначається
обставинами політичної кон’юнктури.
Для того, аби
берегти порядок, вища політична влада дійсно повинна мати пріоритет щодо
використання сили. Так було у найрізноманітніші періоди історії людства. Але в
новій та новітній історії цей пріоритет став занадто вираженим і набрав рис
жорсткої монополії. В межах парадигми Модерну формується держава як відчужений
від суспільства механізм, котрий тяжіє над суспільними зв’язками, а не виростає
із них. Цей механізм перебирає на себе все більше і більше функцій, намагається
контролювати якомога більше сфер життя – індивідуального, родинного,
громадського. В цьому контексті власне і з’являється жорстка монополія на насильство.
Причому, судячи по динаміці сьогодення, в майбутньому ця монополія може стати
ще тотальнішою. Яскравим прикладом тут є ліберально-соціалістичні країни
Скандинавії. Виховний процес у школах цих країн побудований таким чином, щоб
привчити дитину до думки, що використання сили (наприклад задля самозахисту чи
з метою захисту інших законних інтересів) не може бути виправданим за жодних
умов. У руслі посилення монополії держави на насильство варто розглядати і
закони, які забороняють батькам вдаватися до будь-якого використання сили
відносно дітей з виховною метою.
В Україні
державна монополія на насильство суттєво підсилюється двома чинниками.
По-перше, тим, що державний механізм є своєрідною спадщиною більшовицького
окупаційного режиму. По-друге, надзвичайно корумпованим характером
правоохоронних органів та судів. Щодо другого моменту, то корумпованість
«охоронців права» нерідко унеможливлює використання сили навіть у тих випадках,
коли це дозволено законом, зокрема у випадку самозахисту. Наводячи приклад,
процитую програмний текст «За що бореться “Тризуб”»: «Доходить до абсурдних
ситуацій, коли, наприклад, жінка, котрій загрожує зґвалтування, перш, ніж
оборонятися, має подумати, що краще: чинити опір і боятися сісти до в’язниці за
поранення або вбивство нападника чи бути зґвалтованою і сподіватися, що
нападник все ж не уникне покарання (в реальності – лише декілька років
позбавлення волі)».
Люди, які
сьогодні торочать про неприпустимість порушення вище згадуваної монополії, а
також розводять демагогію про «правову державу», не просто ллють бруд на
«Правий сектор», але й завуальовано пропагують тоталітаризм – такий тим
співвідношення держави, суспільства, громади, родини та індивідуума, за умов
якого держава дозволяє собі неприродний рівень втручання у найрізноманітніші
сфери життя людини. Навіть за умов доволі ефективної праці поліції
абсолютизована монополія держави на насильство є злом, адже перетворює
громадянина на раба, нездатного самостійно творити власне життя.
Пріоритет держави
у сфері насильства безперечно потрібний. Але він аж ніяк не сміє бути
абсолютним. Розумним підходом до питання використання сили всередині
суспільства є принцип субсидіарності, згідно з яким суб’єкти вищого порядку (у
нашому випадку – органи державної влади) не повинні втручатися у справи, які
можуть бути вирішеними суб’єктами нижчого порядку. Реалізація цього принципу
означатиме, що держава дозволяє використання сили у тому випадку, коли суб’єкт
використання зможе самостійно вирішити об’єктивно існуючу проблему в межах, продиктованих
справедливістю. Держава при цьому повинна зберігати роль арбітра.
Аби подолати
патологічний підхід до державної монополії на насильство, недостатньо подолати
корумпованість і забезпечити право на самооборону, прописане у чинному
законодавстві. Держава повинна делегувати своїм громадянам ширші права.
Наприклад, чоловік повинен мати повне право фізичними методами захищати власну
гідність від несправедливої різкої словесної образи. Зрозуміло, що така образа
не даватиме підстав для нанесення дуже тяжких тілесних ушкоджень, проте методи
фізичного впливу мають бути достатньо серйозними, аби провчити невігласа і
компенсувати заподіяну моральну шкоду (аналогічно і в випадку образи жінки –
сторонньої чи, особливо, близької – матері, сестри, нареченої, дружини,
доньки). Те ж саме стосується захисту майнових прав: господар має право не
просто затримати, але й провчити крадія (водночас у випадку незначної шкоди,
яку міг заподіяти крадій, його тілесне покарання може звільнити його
кримінальної відповідальності). Так само громадянин, що характеризується
високими особистими якостями, має право негайно реагувати на дії, котрі
ображають національну гідність, релігійні святощі та засадничі моральні
принципи. Держава при цьому всьому має виступати арбітром і не дозволяти
надмірного і невмотивованого використання сили.
Усе це – правий,
консервативний підхід, спрямований на недопущення перетворення людей на
слухняних рабів новітнього Левіофана. Не забуваймо, що тоталітаризм – це не
обов’язково концтабори і масові репресії. Він може набирати м’яких і навіть
прозорих форм надмірної солодкавої опіки. Держава повинна бути градом вільних
людей, які можуть самостійно, із гідністю вершити власну долю, а не концтабором
чи інкубатором.
Що ж стосується
ситуації довкола «Правого сектора», то потрібно чітко усвідомлювати, що мова
іде про ситуацію, коли сама держава є нелегітимним механізмом, натомість
легітимністю володіють пасіонарні представники суспільства. Ті, які говорять,
що «Правий сектор» кинув виклик легітимній владі, не розуміють або
відмовляються розуміти, яка різниця лежить між поняттями легітимності та
легальності. Так, нинішня влада легальна, проте низка чинників – відчуженість
від національних інтересів, корумпованість, зростання з криміналом, ігнорування власних же законів – роблять її апріорі
нелегітимною. За таких умов легітимністю володіють ті, що роблять виклик
нелегітимній владі і самостійно відстоюють справедливість. І саме останні
можуть легітимно використовувати силу.
Годі думати, що в
нашому недосконалому світі одного разу виникне ідеальна юридична система або ж
ідеальним буде виконання її норм. Проте назагал легітимність і легальність
мають збігатися – закон має служити справедливості, а не прикривати інтереси
паразитів. У нас так поки що не є, тож має народитися нова держава. Із
легітимного насильства українських патріотів-революціонерів має нарешті
народитися держава, котра утвердить на нашій землі законні інтереси її жителів
і принесе правду, справедливість, порядок.
