«ТВОРИТИ НОВЕ ЖИТТЯ»

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Теза одного з провідних ідеологів українського націоналізму Ярослава Стецька «національна революція немислима без революції соціальної» сьогодні набуває особливої актуальності. Сутність режиму внутрішньої окупації, проти якого борються націоналісти, полягає у відчуженості існуючої політичної системи від інтересів корінної нації.
Відповідно, метою націоналістичної революції є переорієнтація цієї системи на службу інтересам українців як нації (власне, заміна однієї системи іншою). Але те, що щойно було сказаним, без наповнення конкретним змістом залишається не більше, ніж гаслом. Форма і зміст взаємозалежні, і справжня націоналістична революція відбудеться лише тоді, коли за проголошенням національної зорієнтованості держави послідують конкретні напрямки трансформації життя в країні. Однією з найперших має бути трансформованою соціально-економічна сфера, адже її викривлений, протиприродний характер слугує однією з найхарактерніших рис режиму внутрішньої окупації.

Інакшими словами, справжня перемога націоналістичної революції неможлива без руйнування соціально-економічного status’у quo. Неможливо здобути національну державу, зберігши капіталістичний, плутократичний характер господарювання всередині країни. Неможливо здобути національну державу, не повставши проти колоніального становища України на ринку міжнародного розподілу праці.

Обидва ці моменти відображені у програмному документі ВО «Тризуб» ім. С. Бандери «За що бореться “Тризуб”» . Перший момент відображає пункт «За гармонізацію економічної структури суспільства», другий – «За максимальну економічну самодостатність України». Наразі я спробую достатньо широко розкрити перший момент.

«Нинішні тенденції укрупнення капіталу руйнують суспільство. – Ідеться у документі. – Ми ж виступаємо за максимально широкий розподіл капіталу, економічну самодостатність якомога ширшого кола наших громадян. Держава повинна створити сприятливий ґрунт для розвитку дрібного та середнього бізнесу (спрощене оподаткування, відсутність бюрократичної тяганини) і убезпечити його від поглинання або витіснення збоку крупного бізнесу. Особливий акцент має робитися на відродження села, зокрема відродження індивідуальних та корпоративних форм господарювання».

Логіка щойно наведених тез цілком відповідає головним засадам дистрибутизму – соціально-економічного вчення, котре активно розвивалося наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. Ідеї дистрибутизму розпрацьовувалися насамперед англійськими католицькими мислителями Гілбертом Честертоном та Гілером Беллоком. Сьогодні ці ідеї існують також поза межами католицької культури. Наприклад, їхнім активним прихильником є англійський протестантський філософ і богослов Філіп Блонд (будучи учнем Джона Мілбанка, Блонд близьких до богословської течії радикальної ортодоксії).

Дистрибутизм виник як конкретизація соціальної доктрини Церкви, репрезентованої передусім у енцикліці Лева ХІІІ «Rerum novarum». Відповідно, він мав на меті запропонувати таку систему, яка становила б альтернативу і капіталізму, і соціалізму. Така альтернатива була знайдена не шляхом поєднання, змішування першого та другого, а шляхом виходу поза межі їхнього протистояння. Адже капіталізм і соціалізм розходяться назагал в одному: кому має належати укрупнений капітал – невеликому числу приватних власників чи державі. Дистрибутизм, натомість, наголошував на неприпустимості надмірного укрупнення капіталу, на необхідності його максимального розподілення між індивідуальними (сімейними) і невеликими корпоративними власниками.

Якою ж має бути стратегія розвитку України з урахуванням ідей дистрибутизму? Передусім держава має зробити елементарне – ліквідувати перешкоди для ведення дрібного та середнього бізнесу. Цими перешкодами є бюрократія, недосконала система оподаткування, чиновницьке здирництво. Одначе, говорячи про дрібний та середній бізнес, слід констатувати доволі сумний факт: він (бізнес) у нас асоціюється передусім із торгівлею (нерідко імпортованими товарами), а мав би асоціюватися з виробництвом. Принципи дистрибутизму безперечно мають застосовуватися і до сфери торгівлі. Виходячи з логіки дистрибутизму, два десятка маленьких магазинчиків (котрі належать різним власникам) мають бути альтернативою одному супермаркету (щодо МАФів, то це питання не так економіки, як здатності муніципальної влади чесно слідкувати за благоустроєм; крім того, МАФи доволі часто належать одним і тим же крупним власникам). Але необхідно ставити собі за мету побудувати сильний, розвинений дрібний та середній бізнес, який буде виробляти, а не перепродувати.

Сімейні господарства можуть зайняти чималу нішу у сферах харчування та легкої промисловості. Наприклад, імпортні одяг та взуття з України цілком здатні витіснити мережі приватних ательє і майстерень (тим паче, якщо виробляти якісну продукцію, котра служитиме достатньо довго, і при цьому нейтралізувати рекламу, котра змушує людей часто змінювати одяг в залежності від штучно сформованої і нав’язаної моди).

Держава повинна не просто ліквідувати перешкоди для дрібного виробництва, але й захистити його від великого бізнесу, а також стимулювати зайнятість населення приватною справою. Держава повинна не просто перестати бути інструментом крупного капіталу у боротьбі проти дрібного, але й виконуючи відносно суспільства батьківські функції, навчити його бути економічно активним. Для того, аби «запустити» дистрибутистські процеси, держава має вести відповідну пропаганду, забезпечувати технологічну допомогу, а також інвестувати у бізнес своїх громадян (окрім прямих державних інвестицій мають існувати системи, подібні до арабського банкінгу, каси взаємопомочі тощо).

Особливим чином реформи у руслі дистрибутизму мають зачепити аграрну сферу. Якщо нинішні тенденції у сфері сільського господарства триватимуть, ми дійдемо до такого стану речей, коли українські землі будуть контролюватися транснаціональними корпораціями, для яких характерні екстенсивні форми господарювання (зокрема з вирощуванням генномодифікованої продукції) і мінімальне залучення людських рук (внаслідок високої автоматизації виробництва). Українським селянам за таких умов загрожує доля мовчки дивитися, як нищаться наші ґрунти, їхати до міста у пошуках роботи і споживати там куплену у супермаркетах низькоякісну продукцію.

Альтернативною перспективою є реалізація широкомасштабних державних програм по відродженню сімейного та корпоративного сільського господарства, а також переорієнтації на сімейний бізнес харчової промисловості. Село повинно бути не просто джерелом сировини, але й виробником готової продукції. Забезпечуючи технологічний супровід, держава має сприяти спеціалізації дрібних господарств з огляду на продуктивність такого підходу (себто, спеціалізуючись конкретно на садоводстві або вирощенні капусти, селянин працюватиме продуктивніше, ніж намагаючись вирощувати для продажу одночасно і фрукти, і овочі, і іншу продукцію). Переробка продукції на локальному рівні має забезпечувати належні умови для збуту сировини. Наприклад, частково забезпечуючи соком власного виробництва найближче містечко, господар переробляє сировину з власного саду, повністю скуповує продукцію декількох своїх партнерів, які спеціалізуються на садоводстві, а також приймає сировину з присадибних ділянок (окрім цього, його бізнес дає заробіток кільком сезонним робітникам, наприклад підліткам, які вирішили влітку підзаробити). Відродження повноцінного сільського господарства покликане також до поліпшення гастрономічної ситуації в країні. Здорова їжа має витіснити напічканий шкідливими добавками непотріб.

Вказані заходи повинні поєднуватися з політикою держави, спрямованою на деурбанізацію. Невідкладним елементом такої політики має стати зупинення відтоку сільської молоді до міста з метою здобуття вищої освіти. Нинішній рівень поширення вищої освіти надзвичайно протиприродній. Він не лише нівелює будь-яке елітарне значення вищої школи, але й абсолютно не враховує специфіку ринку праці. Здобуваючи вищу освіту (нерідко витрачаючи значні батьківські кошти, які могли б інвестуватися у власне господарство), молодь відривається від села і потім не знаходить роботи по спеціальності. Аби змінити ситуацію, необхідно проводити відповідну пропаганду, суттєво зменшити держзамовлення, а також звести до мінімуму можливість здобуття платної освіти. До вузів має іти талановита молодь, а не будь-хто. Необхідним є також запуск програм на кшталт «Повертаймось додому»; змістом таких програм є допомога особам сільського походження, які переїхали до міста, повернутися в село і розпочати власну справу.

Аби продукція дрібних виробників могла методично витісняти на ринку продукцію крупних виробників, необхідне створення сприятливого клімату. Для цього важливо запровадити суттєву диспропорцію у сфері оподаткування, а також вводити жорсткі обмеження на рекламу (люди повинні купувати якісну продукцію, а не розрекламовані бренди). Для того, аби оптимізувати процес витіснення, необхідно враховувати специфіку різних регіонів. Фактично, мова іде про релокалізацію економіки з наданням органам місцевої влади права самостійно формувати податкову політику. Самі ж органи місцевої влади повинні творитися на професійно-представницькій основі – шляхом організації продуктивних верств населення у гільдії. На рівні обласної ради представники гільдій мають досягати консенсусу щодо системи оподаткування, яка забезпечить гармонійне співіснування різних суб’єктів господарювання, а також визначати умови продажу на теренах області товарів із інших областей та з закордону (така політика має з одного боку захищати місцевого виробника, а з іншого – не допускати товарного дефіциту).

Декого така система може злякати тим, що радикально відрізняється від глобальних процесів, які характеризуються укрупнення капіталу та максимальною мобільністю структурних елементів економіки (фінансів, товарів, трудових ресурсів). Але для націоналістів необхідність творення власної економічної моделі повинна бути самоочевидною. Україна покликана «на грані двох світів творити нове життя». Сучасна економіка є протиприродною. Вона робить своїми рабами окремих людей і цілі народи. Ми ж маємо поставити економічне життя на службу родині та нації. Сучасна глобалізована економіка, будучи відчуженою від ґрунту (в сенсі батьківщини і малої батьківщини), змушує і людей перетворюватися на позбавлених кореня номадів. Ми ж, натомість, повинні будувати економіку, яка забезпечуватиме людям можливість органічного існування шляхом укорінення в рідну землю, місцеву громаду, спільноту, об’єднану за професійним принципом, батьківщину.

В часи більшовицької окупації українців відучували від природних інстинктів господарювання. Капіталізм прийшов в Україну в колоніальний спосіб, перетворюючи українців на продавців та покупців імпортованої продукції (недаремно символом «ринкових перетворень» у 90-ті рр. стали «човники»). Перспективи збереження сучасної динаміки економічного життя невтішні – новітня пролетаризація, підсолоджена споживацтвом та соціальними подачками (згадуваний Г. Беллок слушно вів мову про «державу рабів»). Лише «творячи нове життя», ми зможемо вижити як нація у цьому глобалізованому світі.

Оригінал: http://banderivets.org.ua/tvoryty-nove-zhyttya.html