Інґрід КАРЛКВІСТ
ВІД РЕДАКЦІЇ. Сьогодні увага українського суспільства прикута до кількох речей — війни на Донбасі, політичних перипетій всередині країни та соціально-економічних проблем. Одначе ми — європейська країна, і проблеми решти Європи не можуть бути для нас чужими. Ми повинні розуміти усі негативні моменти, які сьогодні можна спостерігати в Європі. Передусім, аби не повторити чужих помилок.
Ми неодноразово писали про ситуацію, пов'язану з заселенням Європи кольоровими мігрантами, в тому числі згадували про Скандинавію. Цього разу пропонуємо до уваги наших читачів статтю-крик душі шведської журналістки Інгрід Карлквіст про те, як вона опинилася у чужій для себе і свого народу країні.
Пані та панове. Мене звуть Інґрід Карлквіст (Ingrid Carlqvist) і я родом зі Швеції, де народилася 1960 року, тобто саме тоді, коли соціал-демократи уже збиралися закріпити на віки вічні своє панування у країні, що була на той час найкрасивішою, найбезпечнішою для життя і найпрогресивнішою. Зараз я живу в Абсурдстані - у країні, яка має найвищий у світі показник зареєстрованих згвалтувань, у якій існують сотні так званих "зон відчуження", де люди живуть за межами шведського суспільства і ніякого діла до нього не мають, а також у країні, чиї газети приховують всі ці жахливі факти від власного ж народу.
Я відчуваю себе Дороті Гейл із книги “Чарівник із країни Оз” - налетів вихор, відірвав мене від землі і заніс за милі від дому, кинувши у тій країні, якої я взагалі не знаю.
"Тото, у мене таке відчуття, що ми уже не в Швеції."
Як і Дороті, я перебираю різні способи, щоб відшукати свій дім, але на моєму шляху зустрічаються лише боягузливі леви, опудала без мізків та олов’яні чоловічки без сердець.
Коли я була ще дитиною, соціал-демократ Таге Ерландер (Tage Erlander) був нашим прем'єр-міністром. У 1965 році, після низки повстань і протистоянь на расовому підґрунті в Америці, він сказав у парламенті наступне:
"Ми, шведи, у рази щасливіші за інших. Населення у нашій країні є однорідним, причому не тільки за расовими характеристиками, але й у багатьох інших аспектах ".
Зараз я живу в країні, яка уже не є однорідною, хоч який аспект не бери. Олоф Пальме (Olof Palme), наш наступний прем’єр-міністр, вирішив, що монотонність - не найкраще явище, тому він відкрив наші кордони для людей з усього світу. І тут, немов за змовою, політики почали нам розповідати, що не існує такого поняття, як шведська культура, що немає нічого вартісного у шведських традиціях і що ми, шведи, повинні бути вдячні за те, що до нас прийшло так багато людей зі СПРАВЖНЬОЮ культурою і СПРАВЖНІМИ традиціями.
Мона Салін (Mona Sahlin), наступна очільниця соціал-демократів, у 2002 році в інтерв'ю для журналу Euroturk на запитання про те, що ж таке шведська культура, заявила наступне:
"Мені часто задавали подібні питання, але я й досі не можу сформувати відповіді на те, чим є шведська культура як така. Я думаю, це радше те, що спричинює у нас заздрість до іммігрантів. У них справді є КУЛЬТУРА, у них є ідентичність, і це те, що пов'язує їх разом. Що є у нас? У нас є таке свято як день літнього сонцестояння та безліч інших банальних речей. Усього то”.
Вона також зауважила:
“Шведи мусять інтегруватися до Нової Швеції. Старої вже нема і вона не повернеться”.
І ось вона, ця нова Швеція, де, згідно з дослідженнями професора Ліз Келлі (Liz Kelly), Англія, зафіксовано найбільше випадків згвалтувань серед усіх країн-членів ООН. Більш як 5 000 згвалтувань чи невдалих спроб здійснити це було зафіксовано і прозвітовано у 2008 році (а минулого року даний показник сягнув більше 6 000 випадків). У 2010 році ще одне дослідження показало, що Швецію таки “перегнали” у кількості згвалтувань: лише дна країна у світі йшла попереду нас, і це була Лесото, держава в Південній Африці... Для кожних 100 000 мешканців Лесото зафіксовано 92 випадки згвалтувань, тоді як у Швеції 53, у США 29, в Норвегії 20 і 7 у Данії.
У 1990 у Швеції нараховувалося 3 “зони відчуження”, тобто, приміських райони, де, в більшості, проживають саме іммігранти, де лише нікчемно мала їх кількість хоч де-небудь працює, де практично усі виживають за рахунок благодійності і де діти взагалі не здають ніяких шкільних іспитів. У 2002 році відповідні служби нарахували уже 128 таких зон. У 2006 році у нас дивним чином наплодилося аж 156! Після того ми просто перестали їх рахувати… У деяких містах на кшталт Мальмо (Malmo), де я й проживаю, між іншим, ТРЕТИНА усіх мешканців живе у “зоні відчуження”.
Що ж мав на увазі Таге Ерландер (Tage Erlander), кажучи, що населення Швеції однорідне, причому не тільки на основі расової ознаки, але й у багатьох інших аспектах? Гадаю, малися на увазі такі поняття, як норми, цінності, культура і традиції. Відчуття братерства. Що всі ми у тій старій Швеції мали схожі погляди на те, що таке хороше суспільство і як треба вирішувати конфлікти. Він ЗНАВ, що таке шведська культура, чого не скажеш про Мону Салін.
У новій Швеції нам дуже потрібні озброєні поліцейські навіть у лікарнях, тому що конфліктуючі сім'ї влаштовують бійки прямісінько у лікарняних кімнатах. Вони стріляють один в одного на вулицях, вони грабують старших людей та б'ють їх. Рівень злочинності росте щохвилинно, але шведські політики та журналісти вперто наполягають на тому, що це ніяким чином не пов'язано з імміграцією. Сам факт того, що тюрми переповнені іноземцями, є нічим іншим, як просто співпадінням, або ж нам це пояснюють як соціально-економічний фактор.
Протягом багатьох років я була журналісткою в одній із провідних ланок ЗМІ. Але мене завжди вважали там проблемним елементом системи через вічні підозри про те, що ж насправді є ПРАВДОЮ. Тож коли усі поверталися направо, я розверталася вліво, аби побачити, а що криється в іншій стороні.
У січні 2011 року сталося те, що змусило мене полишити рештки надій на якісну шведську журналістику. Будучи заступником голови Спілки публіцистів у Мальмо, я запросила данського журналіста Мікаеля Джалвінга (Mikael Jalving) на розмову про книгу, яку той закінчував писати - “Справжня Швеція – подорож до Країни Мовчання”. Одного дня голова спілки публіцистів зателефонував мені і сказав наступне: треба скасувати зустріч із Мікаелем, тому що він збирається виступати на нараді, зарання спланованій газетою “National Today”.
Для нього, як і для решти членів нашої Спілки, взагалі нічого не важив той факт, що Джалвінг збирався говорити про свою книгу. Якби він пішов на ту нараду, він би обов'язково заразився націоналістичними ідеями і, ймовірно, став би нацистом.
Як бачите, у Швеції кожен, хто має відмінну від загальноприйнятої думку, автоматично підпадає під клеймо нациста.
Ось так ведуться усі справи у новій Швеції, країні, які я по праву зву Абсурдстаном. Країні мовчання.
Розлючена, я вийшла зі Спілки остаточно. Це зацікавило організацію “Вільна преса Данії”, тому її представники запросили мене на розмову про цю дивну країну - Швецію. Зустріч стала для мене доленосною - згодом я заснувала схожу організацію, “Вільна преса Швеції”.
Саме так ми із Ларсом Хедегаардом (Lars Hedegaard) і зустрілися. Ми вирішили, що кожному з нас окремо керувати організацією Вільної преси недоцільно, так як, в обох за плечима чималий досвід у галузі журналістики, тож було прийнято рішення започаткувати випуск власної газети. Старої доброї друкованої на папері газети. Ми вирішили назвати її “Міжнародний вісник” (Dispatch International) через те, що бачили її майбутнє на міждержавному рівні. Але спочатку завоюємо Манхнеттен, а вже потім Берлін. Або такий варіант: спочатку підкорюємо Скандинавію, а тоді переходимо до завоювання усього світу!
Вісник буде друкуватися у двох версіях: данською та шведською мовами. Контент при цьому зберігається той самий. Читачі зможуть читати наші статті й через інтернет ще й англійською та німецькою мовами. Ми писатимемо про політику як у наших країнах, так і за їх межами. Ми викриватимемо усі ті речі, які типові ЗМІ приховували від широкого загалу роками. Ми розмежовуватимемо статті-новини та коментарі на події, для таких видів контенту буде задаватися окремий тон. Ми дозволимо голим фактам говорити самим за себе, саме тим фактам, які журналісти з мейнстріму від нас ховають.
У Швеції ситуація набагато гірша, аніж у тій же Данії. У Швеції взагалі НІХТО не порушує тем про імміграцію, про покладання краю мультикультурному проекту ісламізації/арабізації Європи. Як тільки починаєш зачіпати такі речі, в ту ж мить чекай клейма расиста, ісламофоба чи, найсмішніше, нациста! Мене так і називали після того, як заснувала нашу організацію “Вільна преса Швеції”. Мене затоптували у багнюку такі передові шведські видання, як Sydsvenskan, Svenska Dagbladet і навіть газета, у редакції якої я колись працювала - The Journalist.
Що мені потрібно наразі? Потрібно, аби всі ви стали моєю “Гліндою”, хорошою відьмою Півночі. Потрібно, аби ви допомогли мені знову віднайти свій дім! Не умаю, що це буде так просто, як у випадку з Дороті: тричі торкнутися кінців рубінових капців, щоби прокинутися у дитячій десь у Канзасі. Але якщо ви підтримаєте Вісник, підписавшись на нього, чи станете акціонером газети або ж просто здійсните грошову пожертву, я на крок наближуся до своєї домівки. До тієї Швеції, яку я колись застала, до тієї, до якої я хочу повернутися.
Джерело — Dispatch International. Переклад — Бандерівець
Оригінал: banderivets.org.ua
