Юрій Якимович — боєць Добровольчого Українського Корпусу. Має двадцять років. Родом з Волині. Навесні отримав поранення у Пісках. Проте, не дивлячись на поранення, пройшовши курс реабілітації, рветься на передову.
Пропонуємо нашим читачам інтерв'ю з Юрієм, взяте волинськими журналістами з AR.VOLYN.UA. Слова патріота-фронтовика не можуть не надихати. Проте у нього, як і в багатьох інших бійців, які добровільно пішли на фронт, цю війну було вкрадено. Лише від того, чи зможемо ми революційними методами змести цей режим, залежить, чи виправданим залишиться оптимізм бійців.
Юрію, чому саме добровольцем ти вирішив піти на війну? Розкажи про свої перші враження з передової.
– Скажімо так, я досить добре знаю систему у нашій армії, а подекуди й чітко виражені факти, які свідчать про професійну непридатність вищих чинів у лавах Збройних сил. Тому у мене не було навіть думки йти воювати в офіційній структурі і, відповідно, виконувати накази, які суперечать здоровому глузду. Зробивши вибір піти в добровольчий батальйон, який не має офіційного статусу, я знав, і не раз упевнився, що я зробив правильний вибір та дійсно веду боротьбу з окупантом, а не вдаю із себе героя-одноденку. Війна повна жахіття, страху та смерті, і я не раз переконався, що не всі здатні ефективно воювати і тримати себе в руках.
Особисто мої враження з першого тижня на передовій: це – постійний страх та несприйняття того факту, що я можу будь-якої миті загинути.
Навіть твоє поранення не змусило тебе залишитись вдома. Після лікування і маленького відпочинку ти знову поїхав на схід.
– Я досить вперта людина, навіть занадто, і вибравши шлях, я не відступлю ні на крок від поставленої мети. Я спочатку думав, що не витримаю і зламаюсь, плюну на все і залишусь жити цивільним життям, але я виявився сильнішим за обставини і стіну нерозуміння та продовжую воювати, не дивлячись ні на що.
Як ти відносишся до постійного перемир’я? Чи потрібно дотримуватися Мінських угод, фактично в односторонньому порядку?
– Як на мене перемир’я – це лом в колесах нашої машини перемоги. Ми здатні дійсно стерти з лиця землі так званих «сєпарів», але через режими тиші з нашого боку ми тільки терпимо постійні артобстріли, і, зціпивши зуби, шкодуємо, що у нас немає хоча б десятої частини артилерії, яка є на фронті, і ми не можемо дати достойну відповідь. Перемир’я – це білети на той світ десяткам наших бійців, це гра життями заради збагачення тих, кому на долю країни плювати з високої гори, виражаючи максимум занепокоєння.
На твою думку, ще довго триватиме так зване АТО?
– “АТО” скінчиться тільки тоді, коли об могилу останнього ворога України обстукають лопату і розстріляють тих, хто прийшов на поминки. Скінчивши з зовнішнім ворогом, необхідно, не звертаючи увагу на гучні заяви та обіцянки, робити чистки у вищих ешелонах влади, об’єктивно та відверто знімати різного роду чиновників та керівників.
Що ти можеш сказати про місцеве населення? Як вони відносяться до українських військових?
– Місцеве населення досить неоднозначно відноситься до військовослужбовців. Є ті, хто нам дуже допомагає і ділиться настроями місцевої громади, а є ті, хто підтримує сепаратизм, і їх майже не видно. Вони намагаються не потрапляти на очі українській армії.
І все-таки, війна закінчиться. Яким ти бачиш своє майбутнє? Чи хочеш присвятити і далі своє життя військовій справі?
– Я ще не готовий відповісти на це запитання. Поживемо – та й побачимо.
Оригінал: banderivets.org.ua
